Щодо гарантій з виплати середнього заробітку мобілізованим працівникам

Гарантії мобілізованим працівникам з виплати середнього заробітку в контексті змін до ст. 119 КЗпП України

Через військову агресію російської федерації, в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року у відповідності до Указу Президента України 24 лютого 2022 року від No64/2022 введено воєнний стан.

З липня 2022 року деякі роботодавці отримали підставу припинити із 19 липня 2022 року виплату заробітної плати мобілізованим працівникам.

З метою захисту прав мобілізованих працівників на отримання гарантій з виплати заробітної плати, підготовлено аналіз застосування змін до ст. 119 КЗпП України до трудових правовідносин в умовах воєнного стану.

Навидомо порівняльну таблицю редакції ст. 119 Кодексу законів про працю України, зміни до якої стали підставою для припинення виплати заробітної плати, зокрема:

Редакція від 17.06.2022 року

Редакція від 19.07.2022 року

Стаття 119. Гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов’язків На час виконання державних або громадських обов’язків, якщо за чинним законодавством України ці обов’язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов’язків, передбачених законами України “Про військовий обов’язок і військову службу” і “Про альтернативну (невійськову) службу”, “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб – підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”.

Стаття 119. Гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов’язків На час виконання державних або громадських обов’язків, якщо за чинним законодавством України ці обов’язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов’язків, передбачених законами України “Про військовий обов’язок і військову службу” і “Про альтернативну (невійськову) службу”, “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб – підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”.

Тож, за п. 17 Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» внесено зміни у частину третю статті 119 КЗпП України, а саме: слова “зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток” замінити словами “зберігаються місце роботи і посада”;

Згідно з Розділу ІІ даного закону (Прикінцеві та перехідні положення), цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

За положеннями пункту Розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX, Кабінету Міністрів України доручено:

1) протягом одного місяця з дня набрання чинності цим Законом опрацювати питання соціальної підтримки працівників, дію трудових договорів з якими призупинено і яким не виплачується заробітна плата або які не мають інших джерел доходів, та про результати поінформувати Верховну Раду України;

2) протягом трьох місяців з дня набрання чинності цим Законом опрацювати питання відшкодування працівникам та роботодавцям пов’язаних із трудовими відносинами грошових сум, втрачених внаслідок збройної агресії проти України, за рахунок коштів держави-агресора, а також коштів, отриманих з/від відповідних фондів на відновлення України, у тому числі міжнародних, міжнародної технічної та/або поворотної чи безповоротної фінансової допомоги, інших джерел, передбачених законодавством, та про результати поінформувати Верховну Раду України;

3) протягом двох місяців з дня набрання чинності цим Законом:

забезпечити прийняття нормативно-правових актів, необхідних для реалізації цього Закону;

– привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

– забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.

За відомостями, які містяться на сайті Верховної Ради України Закон від 01.07.2022 № 2352-IX набрав чинності 19.07.2022 року (джерело: https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/2352-20).

Відповідно до статті 58 Конституції України, Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави.

Згідно з рішенням Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України від 09.02.1999 № 1-рп/99 за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

За загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце. Окрім того, Конституційний суд України в рішенні від 29.06.2010 № 17-рп/2010 зазначив, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Подібні правові висновки прийняті у наступних постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, зокрема:

 1) Постанова від 02 грудня 2021 року у справі № 160/1258/19, адміністративне провадження № К/9901/21957/19;

2) Постанова від 16 липня 2021 року у справі № 200/9113/20-а, адміністративне провадження № К/9901/11134/21:

30. Перевіряючи правильність визначення судами правової норми, що регулює спірні відносини, Суд бере до уваги, що у рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 Конституційний Суд Українизазначив, що у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

31. У рішенні Конституційного Суду України від 12.07.2019 № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України висловив думку, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону Україниновий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
32. Отже, у разі безпосередньо (прямої) дії законув часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.
33. У теорії права допускається можливість застосування до триваючих відносин до їх завершення нормативно-правового регулювання, яке діяло на час їх виникнення, за окремим рішенням і розглядається з позицій встановлення спеціального регулювання перехідного періоду – “переживаючої” (ультраактивної) дії нормативно-правових актів. Водночас, таке застосування повинно бути чітко обумовлено при прийнятті відповідних нормативно-правових актів. Відсутність такого застереження не надає суб`єкту владних повноважень права на самовільне застосування нечинних правових норм.
34. Правова визначеність як елемент верховенства права не передбачає заборони на зміну нормативно-правового регулювання. На думку Конституційного Суду України, особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Однак очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів (абзац 4 п. 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.05.2018 № 5-р/2018).

3) Постанова від 23 червня 2021 року у справі № 826/16464/13-а, провадження № 11-389апп20 Великої Палати Верховного Суду:

28. На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, до правовідносин у справі, яка розглядається, підлягають застосуванню висновки ЄСПЛ.
29. Так, ЄСПЛ у рішеннях у справах «Сук проти України» від 10 березня 2011 року, «Кечко проти України» від 08 листопада 2005 року зазначив, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови – дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (пункт 23 рішення у справі «Кечко проти України»).
30. На переконання Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає, та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання. До того ж ЄСПЛ у рішенні від 07 травня 2002 року у справі «Бурдов проти Росії» констатував заборону органу державної влади посилатися на брак коштів як на причину неможливості виконання власних зобов`язань.

 

4) Постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 200/13595/19-а, Провадження № 11-250апп20:

Відповідно до положень частини другої статті 127 Конституції України статті 53 Закону № 2453-VI у згаданій вище редакції та статті 54 Закону № 1402-VIІІ обмеженням щодо реалізації особою, яка є суддею, гарантованих Конституцією України прав, є, зокрема, відсутність права обіймати будь-які інші, крім посади судді, оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Також суддя не має права поєднувати свою діяльність із підприємницькою або адвокатською, не може належати до політичної партії чи професійної спілки, виявляти прихильність до них, брати участь у політичних акціях, мітингах, страйках. Відповідно держава встановлює для суддів компенсаційні трудові гарантії, а також гарантує достатній рівень соціального забезпечення.

Згідно зі статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Таким чином, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.            

Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення цього принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян упевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

Отже, положення Закону № 192-VІІІ щодо умов виплати і набуття права на отримання щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 15 відсотків посадового окладу у взаємозв`язку зі статтею 58 Конституції України застосовуються до тих відносин, що виникли після набуття ним чинності.

Зміст та обсяг досягнутого суддями рівня матеріального забезпечення не може були звужено або скасовано шляхом внесення змін до чинного законодавства.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що судді, стаж роботи яких на посаді судді на момент набрання чинності Законом  № 192-VІІІ складав менше 3 років, але які отримували щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 15 відсотків, із набуттям чинності вказаного Закону право на отримання такої щомісячної доплати не втратили, а тому мають право її отримувати до набуття ними стажу роботи на посаді судді у 3 роки.

5) Постанова від 13 жовтня 2020 року у справі № 640/19757/19, адміністративне провадження № К/9901/23709/20 Верховного Суду у складі  Касаційного адміністративного суду:

Відповідно до частини першої статті   58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Стаття   58 Основного Закону України передбачає зворотну дію законів в часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують саме юридичну відповідальність особи, що також є загальновизнаним принципом права.

Конституційний Суд України у Рішенні №   1-рп/99 від 09   лютого 1999   року у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів зазначив: «У регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма)».

Три варіанти дії нормативних актів у часі забезпечують стабільність і необхідну гнучкість правового регулювання в часі   –   минулому, теперішньому та майбутньому. Як негайна, так і зворотна дія юридичної норми пов`язана з можливістю застосування «нової» норми щодо відносин, які виникли в минулому. Водночас негайна дія є усталеною практикою, а зворотна дія   –   виняток, який порушує конституційний принцип «закон не має зворотної сили» (lex ad praeterian non valet).

Конституційний Суд України неодноразово звертався до визначення змісту положення частини першої статті   58 Конституції України, згідно з яким нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі.

Так, у Рішенні Конституційного Суду України №   1-рп від 9   лютого 1999   року у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів уточнюється, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті   58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце».

У Рішенні Конституційного Суду України №   3-рп/2001 від 5   квітня 2001   року у справі про податки зазначено, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли та закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Конституційний Суд України у Рішенні №   6-рп від 19   квітня 2000   року у справі про зворотну дію кримінального закону у часі визначив, що «Суть зворотної дії у часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їхні приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом`якшують відповідальність особи».

Для відносин, які мають тривалий характер, зворотна дія означає неможливість застосування норми «нового» нормативно-правового акта щодо відносин, які виникли до набуття ним чинності, але продовжують існувати. У такий спосіб відбувається змішування зворотної та безпосередньої дії нормативно-правового акта в часі, чим заперечується можливість негайного застосування норми права.

Іншим можливим правомірним проявом ретроактивного застосування юридичних норм є забезпечення недопустимості «повороту до гіршого». Принцип ретроактивності нерозривно пов`язаний зі створенням умов для недопущення «повороту до гіршого» під час регулювання суспільних відносин. У такий спосіб підтримується баланс між нагальністю оновлення нормативних актів чи заповнення прогалин у праві, з одного боку, і стабільністю та наступництвом правової системи, з іншого.

Правозастосовні орієнтири щодо реалізації принципів верховенства права, юридичної визначеності, res judicata та ретроактивності, а також правила недопустимості «повороту до гіршого» підлягають застосуванню згідно з рішеннями Європейського суду з прав людини у справах «Брумареску проти Румуніі?» (заява №   28342/95, §   61), «Пономарьов проти України» (заява №   3236/03, §§   47,   52) та іншими.

6) Постанова від 16 липня 2021 року у справі № 200/9113/20-а, адміністративне провадження № К/9901/11134/21 Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

30. Перевіряючи правильність визначення судами правової норми, що регулює спірні відносини, Суд бере до уваги, що у рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 Конституційний Суд Українизазначив, що у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

31. У рішенні Конституційного Суду України від 12.07.2019 № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України висловив думку, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону Україниновий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
32. Отже, у разі безпосередньо (прямої) дії законув часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності.
33. У теорії права допускається можливість застосування до триваючих відносин до їх завершення нормативно-правового регулювання, яке діяло на час їх виникнення, за окремим рішенням і розглядається з позицій встановлення спеціального регулювання перехідного періоду – “переживаючої” (ультраактивної) дії нормативно-правових актів. Водночас, таке застосування повинно бути чітко обумовлено при прийнятті відповідних нормативно-правових актів. Відсутність такого застереження не надає суб`єкту владних повноважень права на самовільне застосування нечинних правових норм.
34. Правова визначеність як елемент верховенства права не передбачає заборони на зміну нормативно-правового регулювання. На думку Конституційного Суду України, особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Однак очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів (абзац 4 п. 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22.05.2018 № 5-р/2018).

Враховуючи всі вищенаведені правові висновки судів касаційної інстанції, визначенню підлягає питання про те, чи можна розуміти виплату заробітної плати, яка виплачувалась працівнику щомісяця, як факт існування тривалих правовідносини між працівником та роботодавцем.

ПРАВОВІДНОСИНИ – врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких є носіями суб’єктивних прав і обов’язків. Виникають при настанні передбачених законом юридичних фактів.

Розрізняють такі види правовідносин:

– за галузевою ознакою – конституційні, цивільні, трудові, сімейні, кримінальні та ін.;

залежно від кількості суб’єктів – загальні (кількість уповноважених або зобов’язаних суб’єктів не визначена), конкретні (кількість їх точно визначена);

– за кількісним складом суб’єктів – прості (правовідносини лише між двома суб’єктами), складні (правовідносини між трьома і більше суб’єктами);

– залежно від елемента юридичної норми (диспозиції або санкції), на підставі якого виникають правовідносини, – регулятивні, охоронні;

– за характером дії зобов’язаного суб’єкта – активні (зобов’язаний суб’єкт мусить вчинити певні дії), пасивні (зобов’язаний суб’єкт повинен утриматися від вчинення певних дій);

– залежно від розподілу прав і обов’язків між сторонами правовідносин – односторонні (кожна із сторін має права або обов’язки), двосторонні (сторони мають і права, і обов’язки).

(З практики застосування термінів, слів та словосполучень у юриспруденції. Джерело: https://ips.ligazakon.net/document/TS001532)

Стаття 3 КЗпП України встановлено порядок регулювання трудових відносин.

Так, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Стаття 21 КЗпП України надано визначення поняттю “Трудовий договір”.

Зокрема, трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем – фізичною особою), за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець – фізична особа) зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Законом України від 24.03.1995 № 108/95-ВР “Про оплату праці” надано визначення поняттю:

“Заробітна плата” – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Тобто, трудові правовідносини складаються із кореспондуючих один одному прав і обов’язків сторін, зокрема, обов’язків працівника виконувати роботу, визначену трудовою угодою та обов’язків роботодавця виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. 

Статтею 22 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР “Про оплату праці” встановлено, що суб’єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

Стаття 24 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР “Про оплату праці” щодо строків, періодичності і місця виплати заробітної плати зазначено таке:

Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів – представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Таким чином, застосовно до ст. 58 Конституції України, трудові правовідносини мобілізованого працівника та роботодавця станом на день прийняття наказу роботодавця про увільнення працівника від службових обов’язків у зв’язку із призовом на військову службу під час мобілізації у класичному розумінні, визначеному КЗпП України існувати перестали. Зокрема, працівник припинив виконувати роботу, обумовлену умовами трудового договору, але за нормами ст. 119 КЗпП України (в редакції, яка діяла до 19.07.2022 року) за працівником зберігалось місце роботи, посада та грошове забезпечення на період проходження військової служби.

Тому, на нашу думку, трудові правовідносини зазнали трансформації від трудових правовідносин у класичному розумінні (виконав роботу-отримав винагороду) до правовідносин, з яких було виключено основний обов’язок працівника – виконувати роботу, додано новового діючого учасника – Державу, обов’язок працівника перед Державою із проходження військової служби під час мобілізації та гарантовано працівнику збереження за ним місця роботи, посади та грошового забезпечення на період проходження військової служби.

Загалом, Держава завжди була і є учасником трудових правовідносин, адже обов’язок з проходження військової служби закріплений на законодавчому рівні та у відповідності до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів за нормами ст. 65 Конституції України є обов’язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. А закон, за загальним правилом, визначеним ст. 58 Конституції України не має звортної дії у часі.

Роботодавцю на день прийняття на роботу працівника звичайно відомо про існуючий у працівника обов’язок перед Державою під час мобілізації.

Законом України від 21.10.1993 № 3543-XII, «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі по тексту – Закон № 3543) надано визначення поняттю «мобілізація».

Мобілізація – комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту – на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано;

Таким чином, зі складу взаємних прав та обов’язків учасників трудових правовідносин (працівника та роботодавця) було виключено основний обов’язок працівника – виконувати роботу, а тому вважати змінені правовідносини сторін тривалими, тобто з тотожним складом взаємних прав та обов’язків, не видається за можливе, а тому, вищенаведені висновки Верховного суду, викладені у Постанові від 16 липня 2021 року у справі № 200/9113/20-а, адміністративне провадження № К/9901/11134/21 та Постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 640/19757/19, адміністративне провадження № К/9901/23709/20 Верховного Суду у складі  Касаційного адміністративного суду, в частині дії нормативно-правових актів у часі до тривалих правовідносин, не можуть бути застосовані до даної ситуації.

Тим більше, з 24 серпня 1991 року – дня проголошення України незалежною демократичною державою до 24 лютого 2022 року в Україні жодного разу не було оголошено воєнного стану.

За нормами ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до ст. 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

З урахуванням вищенаведеного, працівник правомірно розраховуває на таку поведінку роботодавця, яка відповідатиме вимогам Конституції та законів України.

Підводячи підсумок, необхідно зауважити, що Закон України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким внесено зміни у частину третю статті 119 КЗпП України, а саме: слова “зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток” замінити словами “зберігаються місце роботи і посада” поширює свою дію тільки на ті трудові правовідносини, які виникнуть після набуття цим актом чинності, тобто після 19 липня 2022 року.

Застосування Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» до тих трудових правовідносин, які виникнуть після 19.07.2022 року є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, що в свою чергу породжує у громадян упевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

Тож, зміст та обсяг досягнутого працівником рівня матеріального забезпечення не може бути звужено або скасовано шляхом внесення змін до чинного законодавства.

Іншими словами, застосування Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин” до правовідносин працівника та роботодавця є “поворотом до гіршого” для працівника, що призводить до настання дисбалансу у правах та обов’язках сторін та ставить роботодавця у більш вигідне становище за рахунок погрішення становища працівника.

Правозастосовні орієнтири щодо реалізації принципів верховенства права, юридичної визначеності, res judicata та ретроактивності, а також правила недопустимості «повороту до гіршого» підлягають застосуванню згідно з рішеннями Європейського суду з прав людини у справах «Брумареску проти Румуніі?» (заява №   28342/95, §   61), «Пономарьов проти України» (заява №   3236/03, §§   47,   52) та іншими.

Статтею 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом № 475/97-ВР від 17.07.97 встановлено відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації, зокрема:

“1. Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням згідно з міжнародним правом.

2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3, 4(пункт 1) і 7.
3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов’язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою.”

На теперішній час, Україна не скористалась статтею 15 Конвенції, яка дозволяє Договірним державам вживати певних заходів із відступу від своїх зобов’язань за Конвенцією під час війни або інших надзвичайних ситуацій, що загрожують життю нації/суспільства.

Відповідно, від Держави вимагається дотримання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом № 475/97-ВР від 17.07.97 і статті 14 Конвенції – “Заборона дискримінації”, а саме:

“Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.”

Враховуючи все вищенаведене, можна дійти обгрунтованого висновку, що зміни до ст. 119 КЗпП України в частині припинення виплати середнього зробітку можуть бути застосовані до нових трудових правовідносин, які виникнуть після 19 липня 2022 року.